...'Cause this is the real world, I'm not a little girl - I know exactly who I am... (с)
Олесь Гончар в "Собор" про любимый Днепропетровск:
"Ніколи раніше по цьому високому мосту
не ходила - залізний увесь, гарячий, довжелезний, найбільший,
мабуть, у світі! А внизу сяє Дніпро, так сяє, що аж очі ріже,
острови зеленіють, яхти пливуть, немов лебеді повногруді.
Далеко на пляжах - тисячі людей, золотяться тіла червоно, з
відстані наче суцільні пшениці рум’яніють, не одразу Єлька і
второпала, що то таке. Заводи, причали, каскади будинків по
підгір’ю правог берега - все було повите димами, млою
полудневої спеки, телевезійна вежа на горі ледве маревіла з тієї
мли. Місто здавалося Єльці чимось єдиним, нерозгаданим,
живим, таким, що має душу, здавалось, що з правіку було воно
тут, із цих кряжів само виросло, як усе на світі росте." (с)
"Любов - це як
отой Дніпро, де вітер і сонце, щоб і на душі в тебе ставало
сонячно." (с)
"Після морозива Єлька відвідала в цьому ж парку музей
козацький. Надивилася тієї козаччини, вийшла з таким
відчуттям, ніби в чомусь багатшою стала. Були люди на твоїй
Вовчій, в тих паланках степових, - всі, як гіганти! Не зовсім
зотліли їхні малинові хоругви, блищать шаблі під склом,
жевріють оксамити, навіть козацький човен уцілів, величезний,
із суцільного дуба, тільки почорнів наскрізь, став як
антрацитовий, - у плавнях, із замуленого дна річки Підпільної
рибалки видобули його. Мов живих, уявляла Єлька тих лицарів
запорозьких, бачила їхні дозори на степових могилах, зблиски
шабель, коли вони б'ються в куряві, серед криків, гвалту,
кінського іржання, зрошені потом та кров'ю, до знемоги
рубаються, відбиваючи сестер-полонянок у якого-небудь
смердючого хана… Ото були люди, оті відборонили твій край,
передали тобі, як вічний посаг, і це небо, і шир степів, і сяйво
Дніпра!" (с)
"Спускалася вниз проспектом, що весь був у палахкотінні
високих червоних квітів: щедро политі, вони всюди яскравіли
вподовж алей, а над ними панувало суцільними шатрами
могуття припилюжених величезних акацій, що, відцвівши, тепер
знову ждали нового цвіту. "
"Буря знялася несподівано. Так вони щоразу зненацька
зриваються, ці надвечірні бурі на Дніпрі. Із заходу, з-під хмари,
погнало враз курявою, на півнеба закушпелило рудим, і одразу
й заводи, і Дніпро, й мости, окутало якоюсь тривогою, сутінню
вітряною… Небо, що вдень було повне блакиті, тепер
скаламутилось рудою завією тьми, і вітру, й тривоги. Човни, як
тріски, погнало на воді, і білокорі осокори на берегах закудла-тились листям, потемніли, страшно віддалені..."
"Ніколи раніше по цьому високому мосту
не ходила - залізний увесь, гарячий, довжелезний, найбільший,
мабуть, у світі! А внизу сяє Дніпро, так сяє, що аж очі ріже,
острови зеленіють, яхти пливуть, немов лебеді повногруді.
Далеко на пляжах - тисячі людей, золотяться тіла червоно, з
відстані наче суцільні пшениці рум’яніють, не одразу Єлька і
второпала, що то таке. Заводи, причали, каскади будинків по
підгір’ю правог берега - все було повите димами, млою
полудневої спеки, телевезійна вежа на горі ледве маревіла з тієї
мли. Місто здавалося Єльці чимось єдиним, нерозгаданим,
живим, таким, що має душу, здавалось, що з правіку було воно
тут, із цих кряжів само виросло, як усе на світі росте." (с)
"Любов - це як
отой Дніпро, де вітер і сонце, щоб і на душі в тебе ставало
сонячно." (с)
"Після морозива Єлька відвідала в цьому ж парку музей
козацький. Надивилася тієї козаччини, вийшла з таким
відчуттям, ніби в чомусь багатшою стала. Були люди на твоїй
Вовчій, в тих паланках степових, - всі, як гіганти! Не зовсім
зотліли їхні малинові хоругви, блищать шаблі під склом,
жевріють оксамити, навіть козацький човен уцілів, величезний,
із суцільного дуба, тільки почорнів наскрізь, став як
антрацитовий, - у плавнях, із замуленого дна річки Підпільної
рибалки видобули його. Мов живих, уявляла Єлька тих лицарів
запорозьких, бачила їхні дозори на степових могилах, зблиски
шабель, коли вони б'ються в куряві, серед криків, гвалту,
кінського іржання, зрошені потом та кров'ю, до знемоги
рубаються, відбиваючи сестер-полонянок у якого-небудь
смердючого хана… Ото були люди, оті відборонили твій край,
передали тобі, як вічний посаг, і це небо, і шир степів, і сяйво
Дніпра!" (с)
"Спускалася вниз проспектом, що весь був у палахкотінні
високих червоних квітів: щедро политі, вони всюди яскравіли
вподовж алей, а над ними панувало суцільними шатрами
могуття припилюжених величезних акацій, що, відцвівши, тепер
знову ждали нового цвіту. "
"Буря знялася несподівано. Так вони щоразу зненацька
зриваються, ці надвечірні бурі на Дніпрі. Із заходу, з-під хмари,
погнало враз курявою, на півнеба закушпелило рудим, і одразу
й заводи, і Дніпро, й мости, окутало якоюсь тривогою, сутінню
вітряною… Небо, що вдень було повне блакиті, тепер
скаламутилось рудою завією тьми, і вітру, й тривоги. Човни, як
тріски, погнало на воді, і білокорі осокори на берегах закудла-тились листям, потемніли, страшно віддалені..."